Шахрайство — одна з тих кримінально-правових тем, де люди найчастіше плутають побутове відчуття несправедливості з юридичним складом злочину. Не кожне неповернення грошей, не кожен зірваний договір і не кожен конфлікт навколо майна автоматично означає кримінальне провадження за ст. 190 КК України. Саме тому в справах про шахрайство ключове питання полягає не лише в тому, чи є збиток, а й у тому, яким способом особа заволоділа майном, чи був обман або зловживання довірою та чи існував умисел ще в момент отримання грошей або права на майно.
Стаття 190 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Саме ця формула є базовою для розуміння теми. Водночас на практиці справи за шахрайство дуже різні: від обману з грошима й онлайн-переказами до складних схем з нерухомістю, попередніми договорами, фіктивними обіцянками послуг чи маніпуляціями на довірі. Тому для правильної оцінки потрібно дивитися не лише на результат, а й на механізм заволодіння майном та на докази наміру.
Що вважається шахрайством за ст. 190 КК України
Стаття 190 КК України визначає шахрайство як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Саме в цьому полягає відмінність шахрайства від інших майнових злочинів: потерпілий зазвичай сам передає майно, гроші або право на майно, але робить це під впливом неправдивої інформації, прихованих обставин або довірливих відносин, якими скористався винний.
У правовому сенсі обман може проявлятися по-різному. Це може бути повідомлення неправдивих відомостей, замовчування важливих фактів, використання підроблених документів, створення хибного враження про свої наміри чи можливості. Зловживання довірою, своєю чергою, полягає у використанні вже наявних довірливих відносин — родинних, дружніх, службових, ділових чи інших — для того, щоб отримати чуже майно або право на нього.
Для цієї категорії справ критично важливо, що обман або зловживання довірою мають передувати передачі майна. Тобто людина віддає кошти або майно не тому, що її пограбували чи таємно обікрали, а тому, що її ввели в оману щодо законності, необхідності або вигідності такої передачі. Саме тому шахрайство не можна зводити до будь-якого неповернення боргу чи будь-якого порушення домовленості.
Верховний Суд прямо наголошував, що саме собою неналежне виконання зобов’язань не є достатньою підставою для висновку про вчинення шахрайства. Суд звернув увагу, що отримання майна з умовою виконання певного зобов’язання можна кваліфікувати як шахрайство лише тоді, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала намір його привласнити, не виконуючи взятого на себе зобов’язання. Це один із найважливіших орієнтирів для відмежування шахрайства від цивільно-правового спору.
У практиці це означає просту, але принципову річ: якщо сторони уклали договір, почали його виконувати, а потім виник конфлікт щодо якості робіт, строків, обсягу оплати чи інших умов, сам по собі такий конфлікт ще не робить одну зі сторін шахраєм. Для кримінальної відповідальності за ст. 190 потрібно доводити початковий умисел на заволодіння майном шляхом обману або зловживання довірою.
Саме тому не можна тлумачити спрощено як “будь-яке виманювання грошей”. У кримінальному праві тут має значення сукупність елементів: чуже майно або право на нього, спосіб у вигляді обману чи зловживання довірою, прямий умисел, корисливий мотив і причинний зв’язок між оманою та добровільною передачею майна потерпілим.
Яке покарання передбачає стаття 190 КК
Розмір відповідальності за шахрайство залежить від обставин справи та кваліфікуючих ознак. За базовою частиною статті 190 йдеться про заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою, що карається штрафом від двох тисяч до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від 200 до 240 годин, або виправними роботами на строк до 2 років, або пробаційним наглядом на строк до 3 років, або обмеженням волі на той самий строк.
Частина 2 ст. 190 КК встановлює суворішу відповідальність за шахрайство, вчинене повторно, за попередньою змовою групою осіб або таке, що завдало значної шкоди потерпілому. У такому випадку передбачено штраф від 3 тисяч до 4 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від 1 до 2 років, або обмеження волі на строк до 5 років, або позбавлення волі на строк до 3 років.
Частина 3 ст. 190 КК охоплює шахрайство вчинене в умовах воєнного чи надзвичайного стану, що завдало значної шкоди потерпілому. Карається штрафом від 4 тисяч до 8 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від 3 до 5 років
Частина 4 ст. 190 КК стосується шахрайства вчиненого у великих розмірах, або шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки. Тут санкція вже значно жорсткіша — карається позбавленням волі на строк від 3 до 8 років. Саме ця частина часто фігурує у справах, пов’язаних зі зламом акаунтів у Telegram і Viber, фішинговими схемами, онлайн-шахрайством та іншими майновими злочинами у цифровому середовищі
Частина 5 ст. 190 КК стосується шахрайства в особливо великих розмірах або вчиненого організованою групою. У такому випадку покарання становить від 5 до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Це вже найбільш тяжкий рівень відповідальності в межах цієї статті.
Але для людини, яка стикається з кримінальним провадженням, важливо розуміти ще одну річ: остаточна кваліфікація не завжди очевидна на старті. Те, що в заяві потерпілого виглядає як “велике шахрайство”, у суді може виявитися цивільним спором або зовсім іншою правовою конструкцією. І навпаки — формально “звичайний договір” іноді може виявитися лише маскуванням злочинного умислу.
Саме тому в справах за статтею 190 не можна зводити все лише до покарання. Санкція важлива, але перед нею завжди стоїть питання кваліфікації: чи є в діях людини всі елементи шахрайства і чи можна це довести належними доказами.
Де межа між шахрайством і цивільним спором
Це, мабуть, найважливіший блок для практики. У реальному житті велика частина конфліктів навколо грошей, договорів, позик, завдатків чи послуг починається саме з фрази “мене ошукали”. Але в правовому сенсі не кожна така ситуація означає склад злочину.
Верховний Суд у своїй позиції чітко зазначив: неналежне виконання зобов’язань саме по собі не доводить шахрайство. Якщо людина отримала кошти за домовленістю, виконувала певні дії, частково реалізовувала проєкт, вклала частину грошей у предмет домовленості, а потім виник спір щодо якості, вартості чи строків, цього недостатньо для автоматичного висновку про наявність ст. 190 КК.
У справі, яку аналізував Верховний Суд, особи отримали кошти на придбання землі та будівництво будинку, частину коштів реально витратили на будівельні роботи, а будинок мав високу ступінь готовності. Попри претензії потерпілого до якості та вартості робіт, суд дійшов висновку, що самі по собі ці претензії не доводять, що обвинувачені ще на момент отримання коштів не мали наміру виконувати свої зобов’язання.
Це і є ключова межа. Якщо конфлікт виник через те, що сторони по-різному розуміли умови договору, не погодили ціну, не вклалися у строки або одна зі сторін неналежно виконала свою частину, дуже часто це питання цивільного або господарського права. Якщо ж буде доведено, що особа від самого початку створювала фіктивну історію, не мала наміру виконувати обіцяне, приховувала істотні обставини чи використовувала договір лише як прикриття для заволодіння коштами — тоді йдеться вже про шахрайство.
Інша судова практика підтверджує і зворотну ситуацію. Верховний Суд виходив із того, що наявність між сторонами цивільно-правових відносин або правочину сама по собі не виключає шахрайства, якщо договір був лише способом реалізації умислу на заволодіння чужим майном. Тобто сам факт укладення договору не “лікує” злочин і не перетворює його автоматично на цивільний спір.
Для оцінки межі між шахрайством і цивільною справою зазвичай дивляться на кілька питань:
- Чи були неправдиві відомості або приховані істотні обставини ще до передачі грошей чи майна.
- Чи є ознаки того, що особа від початку не збиралася виконувати свої обіцянки.
- Чи було хоча б часткове реальне виконання домовленостей.
- Чи використано договір або іншу правову форму як прикриття для обману.
- Чи можна довести прямий умисел на заволодіння майном саме шляхом обману або зловживання довірою.
Саме на цій межі найчастіше виникають помилки і з боку потерпілих, і з боку правоохоронних органів, і з боку самих підозрюваних. Одні намагаються “криміналізувати” будь-який борг, інші, навпаки, недооцінюють ризик і вважають, що наявність підписаного договору повністю виключає статтю 190. Обидва підходи помилкові.
Які докази мають значення у справі про шахрайство
У справах про шахрайство ключове значення мають не емоції, а докази того, як саме особа діяла до, під час і після отримання майна. Оскільки склад злочину передбачає обман або зловживання довірою, слідство і суд повинні встановити, у чому саме полягала омана, як вона вплинула на поведінку потерпілого та чому можна говорити про прямий умисел на незаконне заволодіння майном.
Доказами можуть бути листування, договори, розписки, аудіо- та відеозаписи, банківські документи, показання свідків, технічні сліди електронних операцій, документи про право власності та будь-які інші відомості, які показують логіку дій сторін. У цифрових схемах особливо важливими стають дані про електронні перекази, акаунти, пристрої, IP-логіку, використані сайти чи платіжні інструменти.
Якщо йдеться про складніші ситуації — наприклад, шахрайство з нерухомістю, завдатком, попереднім договором або інвестиціями, — значення мають також подальші дії особи після отримання грошей. Чи намагалася вона виконати договір. Чи паралельно відчужувала те саме майно іншим особам. Чи вживала заходів для повернення коштів. Чи змінювала свою поведінку після викриття.
Саме сукупність фактичних дій часто дозволяє зробити висновок про умисел. У наведеному в коментарі прикладі суди звернули увагу на те, що після підписання попереднього договору особа повторно продала ту саму земельну ділянку іншим особам і не вживала заходів для повернення раніше отриманих коштів потерпілій. Такі дії були оцінені як підтвердження первісного умислу на заволодіння грошима шляхом обману.
Водночас для захисту дуже важливо показати, якщо фактична поведінка була іншою. Наприклад, якщо особа реально виконувала частину домовленостей, вкладала кошти у предмет договору, підтримувала контакт, намагалася завершити проєкт або повернути гроші, це може свідчити про відсутність первісного злочинного умислу. Саме на такій логіці будувалася й позиція Верховного Суду у справі про будівництво будинку.
У практиці за ст. 190 КК доказове значення найчастіше мають:
- документи про передачу коштів або майна;
- зміст листування і домовленостей між сторонами;
- дії особи після отримання грошей, зокрема продаж того самого майна іншому покупцю або зникнення з контакту;
- експертизи, технічні дані та фінансові сліди, якщо йдеться про електронні операції;
- показання потерпілих і свідків, які підтверджують, які саме обіцянки або запевнення вплинули на передачу майна.
Саме тому в таких справах дуже небезпечно будувати позицію лише на загальному твердженні “я нікого не обманював” або, з іншого боку, “мені не повернули гроші, отже це точно шахрайство”. Без конкретної доказової картини ці формули мало що дають.
В практиці нашої компанії був цікавий випадок, коли клієнт у Польщі колезі позичив значну суму коштів, але замість добровільного повернення зіткнувся з затягуванням і фактичним ухиленням від виконання зобов’язання. Завдяки правильно обраній правовій тактиці, підготовці доказів, поданню заяви до польської поліції та подальшому супроводу справи вдалося домогтися офіційного реагування і вийти на нотаріально посвідчену домовленість про компенсацію завданої шкоди.
Що треба знати підозрюваному або обвинуваченому
Коли справа за ст. 190 КК переходить у кримінально-процесуальну площину, людина має не лише ризики, а й чіткі процесуальні права. За ст. 42 КПК підозрюваним є особа, якій повідомлено про підозру у порядку, передбаченому КПК, або особа, яку затримано за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. Із цього моменту запускається зовсім інша логіка захисту.
Підозрюваний і обвинувачений мають право знати, у чому їх підозрюють чи обвинувачують, мати захисника, давати пояснення або відмовитися від них, подавати докази, оскаржувати процесуальні рішення та користуватися іншими процесуальними гарантіями, передбаченими КПК. На практиці це означає, що будь-які дії у справі — від допиту до вручення підозри — потрібно сприймати не формально, а як етап, на якому вже вибудовується майбутня позиція.
Особливо важливо не ігнорувати стадію повідомлення про підозру. Зміст підозри, фактичні обставини, посилання на конкретну частину ст. 190 КК, обсяг інкримінованої шкоди, наявність ознак групи, повторності чи великого розміру — усе це має значення для подальшої стратегії захисту. Іноді вже на цій стадії можна побачити, що обвинувачення намагається “натягнути” цивільний конфлікт на кримінальний склад.
У справах про шахрайство люди часто роблять одну з двох помилок. Або починають хаотично виправдовуватися й давати надмірні пояснення без стратегії, або, навпаки, повністю ігнорують процес, вважаючи, що якщо вони “ні в чому не винні”, система сама розбереться. Обидва підходи небезпечні. Захист у таких справах має будуватися на чіткій роботі з фактами, документами та правильній кваліфікації правовідносин.
Після появи статусу підозрюваного варто діяти системно:
- З’ясувати, яку саме частину ст. 190 КК інкримінують і які факти покладені в основу підозри.
- Проаналізувати, чи йдеться справді про обман або зловживання довірою, чи про цивільний спір щодо виконання зобов’язань.
- Зібрати документи, листування, фінансові сліди та інші матеріали, які підтверджують реальний перебіг відносин.
- Не давати непродуманих пояснень без розуміння процесуальних наслідків.
- Одразу вибудовувати позицію захисту з урахуванням практики Верховного Суду щодо межі між шахрайством і невиконанням зобов’язань.
Окремо треба пам’ятати, що в деяких випадках дії можуть взагалі підпадати під іншу, спеціальну норму. У коментарі до статті 190 наведено приклад із незаконним заволодінням транспортним засобом, де саме спеціальна норма ст. 289 КК має перевагу над загальною нормою про шахрайство. Це ще раз показує: правильна кваліфікація у кримінальних справах — не формальність, а основа всього процесу.
Як діяти потерпілому, якщо є ознаки шахрайства
Для потерпілого головна помилка — або нічого не робити, або звертатися до правоохоронців лише з емоційним описом ситуації без доказової бази. У справах про шахрайство дуже важливо з самого початку показати не просто факт втрати грошей чи майна, а механізм обману, конкретні неправдиві відомості, зловживання довірою та зв’язок між цими діями і передачею майна.
Якщо є підстави вважати, що особа від початку не збиралася виконувати обіцянку, це потрібно підтверджувати фактами. Наприклад, паралельний продаж того самого майна іншому покупцю, використання підроблених документів, приховання істотних обставин, фіктивна історія про повноваження, неодноразові аналогічні епізоди, різке зникнення після отримання коштів або інші дії, які показують первісний умисел.
Водночас не менш важливо правильно оцінити ситуацію ще до подання заяви. Якщо спір об’єктивно стосується невиконаного договору, прострочення, неякісних робіт чи боргу без очевидного початкового обману, можливо, ефективнішим шляхом буде цивільний позов, а не кримінальне провадження. Це не означає, що кримінальна відповідальність виключена завжди, але помилкова правова кваліфікація часто лише забирає час.
Для потерпілого практичний алгоритм виглядає так:
- зберегти всі документи про передачу грошей або майна;
- зафіксувати листування, записи дзвінків, повідомлення, фото чи інші дані, які відображають обіцянки та обман;
- окремо виділити, які саме факти були неправдивими або прихованими;
- не обмежуватися загальною фразою “мене кинули”, а описати, як саме вчинено обман;
- паралельно оцінити, чи не потребує ситуація також цивільного позову для повернення коштів або майна.
У справах про шахрайство потерпілий і його представник мають не просто емоційно реагувати на збиток, а вибудовувати логічну доказову конструкцію. Саме вона визначає, чи буде провадження реальним, а не формальним.
Шахрайство за ст. 190 КК України — це не будь-який конфлікт через гроші чи майно, а заволодіння чужим майном або придбання права на нього шляхом обману чи зловживання довірою. Відповідальність за цією статтею залежить від обставин справи — від базового складу до особливо великих розмірів або організованої групи, що може тягнути аж до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Але найважливіше в таких справах — правильно відмежувати злочин від цивільного спору, бо Верховний Суд прямо вказує: саме собою неналежне виконання зобов’язань ще не доводить шахрайства.
Тому і для потерпілого, і для людини, яку підозрюють за статтею 190, вирішальними є докази первісного умислу, спосіб обману, характер правовідносин і процесуально грамотна позиція з самого початку. Якщо справа стосується онлайн-обману, нерухомості, договорів, завдатку, привласнення коштів через довіру або спроби “криміналізувати” звичайний цивільний конфлікт, правовий аналіз має передувати будь-яким різким рішенням.
Юристи з кримінального права Центру Правової Допомоги можуть допомогти як потерпілим, так і особам, яких підозрюють за ст. 190 КК України: проаналізувати матеріали, визначити, чи є в діях ознаки шахрайства, відмежувати кримінальний спір від цивільного, підготувати правову позицію, супроводити на етапі допиту, повідомлення про підозру або судового розгляду та вибудувати захист чи стратегію відшкодування шкоди в межах послуги юриста з кримінального права.
